Весь рік, що минув, пройшов під знаком зусиль президента США Дональда Трампа покласти край війні в Україні.
Зовні вони завершилися безплідно, оскільки війна триває, втрати і напруга зростають, рік закінчується під акомпанемент заяв Кремля про удар по резиденції президента РФ Володимира Путіна та погроз військової відповіді на це.
Здавалося б, глухий кут.
Проте насправді Трампу вдалося колосально зблизити позиції сторін.
Якщо згадати ситуацію початку року, то вона дуже відрізнялася від того, що ми маємо зараз.
Офіційною доктриною Києва була "формула миру Зеленського". Вона включала війну до виходу кордону 1991 року з вимогою виплати Росією репарацій.
Власне причиною знаменитого скандалу в Овальному кабінеті Білого дому наприкінці лютого 2025 року була відмова Зеленського зупиняти війну по лінії фронту.
Після скандалу Трамп припинив постачання зброї та розвідінформації Україні, і позиція Києва різко змінилася. Зеленський погодився на припинення вогню по лінії розмежування.
Але постало питання про Москву. Офіційна доктрина Путіна, озвучена ним у червні 2024 року, вимагала передачі Росії всієї території чотирьох областей, про анексію яких РФ оголосила 2022 року (Донецька, Луганська, Херсонська та Запорізька) та багато чого ще.
Тому спочатку Кремль відмовився йти на припинення вогню по лінії фронту, вимагаючи ширшої угоди, про що було повідомлено українській делегації під час переговорів у Стамбулі. Київ прогнозовано ці умови відкинув.
Після цього виникла напруга у відносинах Трампа та Путіна. Трамп погрожував запровадити мито проти покупців російської нафти та газу. Однак, натрапивши на опір Індії та Китаю, змінив свою позицію та зустрівся з Путіним на Алясці. Але й Путін пом'якшив свої вимоги, залишивши умову виведення українських військ із Донбасу, але знявши його у Херсонській та Запорізькій областях. Крім того, за словами президента США, Путін пішов назустріч щодо гарантій безпеки для України. Це заклало рамку мирного плану Трампа, який з'явився в листопаді 2025 року.
Зеленський із цим планом не погодився, за підтримки Європи спробував його кардинально переробити. Але, за підсумками зустрічі з Трампом у Флориді, це йому не вдалося. З основних питань Вашингтон продовжує стояти на "аляскинській позиції". У тому числі й щодо виведення військ з Донецької області. Зеленський, як і раніше, ніби проти, але вже не так однозначно це говорить, як раніше.
Тобто, по суті, розбіжності між Україною та Росією щодо умов мирної угоди менш як за рік були локалізовані зусиллями Трампа до питання 25% території Донецької області, які зараз перебувають під контролем ЗСУ. Плюс ще одне важливе спірне питання – гарантії безпеки України. Як писалося вище, на Алясці, за словами Трампа, Путін погодився з тим, що такі гарантії мають бути надані.
Проте є відмінність у тому, як їх бачить Росія і як їх бачать Україна з Європою. Для РФ принциповою є відсутність іноземних військ на українській території, а також гарантії невступу України до НАТО. Київ і європейці наполягають на тому, що двері для вступу України до Альянсу не повинні закривати де-юре (хоча й так зрозуміло, що вони поки що зачинені де-факто). І, головне, вони наполягають на розміщенні іноземних військ. Що в Кремлі, як і раніше, вважають "червоною лінією".
У початковому плані Трампа була норма про те, що Україна не повинна бути в НАТО і іноземні війська в країні також не розміщуються. Потім, після серії переговорів із Києвом та європейцями, у ЗМІ пройшли повідомлення, що США дали добро на розміщення іноземних військ і, більше того, готові й самі збивати російські ракети та літаки у разі нової війни, а також, якщо вірити вчорашнім заявам Зеленського та прем'єр-міністра Польщі Дональда Туска, відправити свої війська.
Зазначимо, що американці офіційно цього ніколи не підтверджували. Однак, зважаючи на все, гарантії безпеки залишаються тим "пряником", який Вашингтон має намір запропонувати Києву в обмін на поступку Донбасу.
Тому, теоретично, Трамп може піти назустріч проханням Зеленського, хоча, звичайно, це не означає, що американці виконуватимуть ці гарантії на практиці через ризик ядерної війни з РФ.
Москва, зі свого боку, зараз робить зусилля, щоб повернути Трампа до первісного варіанту його мирного плану, виключивши розміщення іноземних військ. У тому числі, за однією з версій, у цьому є один із смислів заяв про "атаку на резиденцію Путіна". Кремль показує Вашингтону: "з такими гарантіями, які просить Київ, він вас просто в ядерну війну з нами втягує".
Але, повторимося, поки що взагалі немає доказів, що Трамп розглядає введення європейських і, тим більше, американських військ в Україну як гарантії безпеки. Про це говорить лише Зеленський (що може бути його побажаннями) та близькі до демократів ЗМІ, які вже неодноразово публікували "інсайди", згодом прямо спростовані (як, наприклад, повідомлення про згоду РФ на перемир'я задля проведення референдуму).
Є й інші поки що спірні моменти за мирним планом. Але якщо вдасться домовитися щодо територій та гарантій безпеки, то все інше піде вже набагато швидше.
Звісно, немає 100% упевненості, що домовитися вдасться.
Воюючі сторони на компроміси йдуть дуже неохоче.
Українська влада не вважає своє становище на фронті і загалом настільки катастрофічним, щоб йти на поступку територій. Так, росіяни наступають, але фронт не руйнується. Так, є проблеми з людьми у ЗСУ, але за рахунок дронів вдається тримати позиції. Так, Європа дала менше грошей, аніж очікувалося, але щось дала. Так, з енергетикою все дуже тяжко, але тотального блекауту немає. При цьому в Києві постійно є надія на "швидкий колапс у Росії" - наростання там економічних, міжнаціональних проблем, проблем із призовом до армії, що призведе до необхідності оголошення нової мобілізації.
Питання, однак, у тому, що очікуваного вже кілька років "колапсу Росії" може не статися і наступного року. А якщо в Україні почнуться серйозні проблеми на фронті та з енергетикою, то умови світу стануть набагато гіршими, ніж нинішнє. І про це говорять дедалі частіше.
Крім того, на Київ може чинити тиск Трамп, щоб прискорити процес та встигнути до виборів до конгресу. Поки що він цього не робить. Але сама собою подібна загроза може також вплинути на рішення Києва.
Не все зрозуміло і з позицією РФ. Якщо навіть Київ погодиться вивести війська з Донецької області і вдасться узгодити гарантії безпеки, то чи Кремль не висуне нових умов, щоб продовжити війну?
Заклики до цього у Москві лунають постійно з боку тамтешньої "партії війни". Вона також, як і її київські та західні "колеги", каже, що "час працює на нас", "ось ось фронт в України впаде, енергетика відключиться, треба лише трохи натиснути", "санкції нам не страшні" тощо. Втім, ці розмови вони вели весь рік. Але фронт у ЗСУ досі не звалився. Так, Росія зуміла створити та підтримувати перевагу в живій силі, а останнім часом, на деяких напрямках, та у дронах. Крім того, вона зуміла адаптувати свою тактику під нові умови бою, просочуючись малими групами крізь "лінію дронів". Це дозволяє їй наступати, але повільно та з великими втратами. І як довго вдасться поповнювати армію лише за рахунок контрактників, щоб не оголошувати мобілізацію – ніхто не може сказати. Російська економіка вистояла під санкціями, переорієнтувавши ринки збуту, "розкупоривши" кубочку своїх резервів, а також через повернення грошей до РФ російськими підприємцями через ризики для них за кордоном. Але грошей не безмежна кількість. Санкції б'ють за цінами на нафту, збільшують витрати продажу та створюють багато інших проблем. Також усередині країни системно розкручуються міжнаціональні та міжрелігійні протиріччя (у тому числі, тією ж інформаційно-політичною сіткою, яка раніше піарила Пригожина, готуючи ґрунт під його заколот).
Загалом, і Україна, і Росія разом йдуть дуже тонким льодом ризиків. Однак при цьому розраховуючи, що противник провалиться під нього перший, хоча потонути можуть обоє.
Основним обґрунтуванням концепції "війни до переможного кінця" в Україні та в Росії, а також у певних сил на Заході (про них нижче) є теза про "екзистенційний" характер війни. Це визначення походить від латинського слова "existentia" – існування. Тобто "екзистенційна війна" - це війна за існування, від якої залежить життя і смерть держави і нації. У разі поразки нація та держава гинуть. Як доповнення тези про "екзистенційний" характер війни зазвичай люблять повторювати "або вони загинуть, або ми". Тобто теза про несумісність існування України та Росії як двох сусідніх держав.
Однак такі міркування є "екзистенційною пасткою" для обох країн.
Якщо говорити про нинішню війну, то очевидно, що одна з воюючих сторін (або обидві одразу) може виявитися на межі реальної загрози своєму існуванню лише у випадку "війни до переможного кінця". Тоді справді вона може завершитися повним крахом одного із супротивників, втратою державності чи розпадом держави (чого в Києві та Москві багато один одному бажають). Причому і для переможця ціна може бути настільки великою, що дорівнюватиме поразці.
Чи означатиме завершення війни на основі нинішніх мирних планів Трампа те, що Україна чи Росія руйнуються у прірву і втрачають державність? Звісно, ні. Навпаки – це означатиме порятунок двох країн від цього сценарію. Це означатиме ліквідацію екзистенційної загрози (загрози самому існуванню), яка може загрожувати двом країнам у разі продовження війни.
До речі, не буде таке закінчення війни екзистенційною загрозою і особисто для Путіна чи Зеленського. Для Путіна навіть завершення війни лінією фронту (не кажучи вже про отримання всього Донбасу) буде перемогою - захоплення частини сусідньої держави без власної території. Звичайно, можуть бути питання про ціну такої перемоги, але навряд чи хтось наважиться їх голосно ставити. Та й більшість росіян задавати їх і не будуть, радіючи, що війна нарешті закінчилася.
Для Зеленського навіть виведення військ із Донбасу також не означатиме однозначної політичної поразки, якщо Україна отримає натомість гарантії безпеки та членство в ЄС.
Чи реалізація мирних планів Трампа означатиме, що війна знову почнеться через певний проміжок часу? Чи не обов'язково. Це залежатиме від того, чи бачитимуть далі обидві країни одна в одній екзистенційного супротивника, якого потрібно рано чи пізно знищити, або дадуть одна одній жити спокійно.
Також це залежатиме від позиції Європи. Точніше, Заходу загалом. І США, звичайно. Але насамперед від позиції Європи.
Наразі там також переважило ставлення до війни в Україні як до "екзистенційного" (для Європи) конфлікту. Набула поширення теорія про те, що європейцям вигідно затягування війни в Україні, бо якщо вона закінчиться, то Путін нападе на ЄС. Ми вже багато разів писали про крайню сумнівність цієї теорії.
Але вона прямо впливає на позицію європейців і є фактором, що сприятиме затягуванню війни (з огляду на вплив ЄС та Британії на українську владу). На цей самий вплив і внутрішньополітична боротьба в самих США, де демократам (союзним нинішнім європейським елітам) не вигідно успіху Трампа у справі досягнення миру в Україні, оскільки це може посилити позиції республіканців на виборах до Конгресу наприкінці наступного року.
Хоча якраз затягування війни в Україні несе для Європи реальні екзистенційні ризики того, що вона сама виявиться прямо втягнута у війну, з далеко не нульовим ризиком, у такому разі переростання її у ядерну війну.
Приводів цього може бути багато. Наприклад, європейці у своїй підтримці України перейдуть якусь "останню червону лінію" Кремля, наприклад, розпочавши постачання далекобійних ракет "Таурус" або блокаду російських портів і "тіньового флоту". Або російська "партія війни", якщо на фронті ситуація зайде в глухий кут, переконає Кремль "налякати" Європу якимось військовим чином, щоб змусити відмовитися її від допомоги Києву. А можуть бути й просто якісь незрозумілі ситуації на кшталт раптової появи дронів восени цього року над Європою. Хто їх запускав і навіщо – досі загадка. Але це відразу породило заклики на Заході дати Росії "відповідь". Такі "анонімні" інциденти з метою спровокувати війну європейців (і навіть загалом НАТО) з Росією не виключені, звісно, й у майбутньому.
І це і є, повторимося, реальна екзистенційна загроза і для Європи, і для України, і для Росії, і для всього людства, якщо враховувати ризик ядерної війни.
І обнулити цей ризик можна лише одним чином – зупинити війну в Україні.
До нового року це завдання вирішено не було.
Але, з огляду на значне звуження кола спірних питань, не можна виключати, що це може статися найближчими місяцями.
Це дає надію на мир, але й водночас робить ці місяці вкрай небезпечним. З одного боку, "партії війни" у всіх країнах докладатимуть максимум зусиль, щоб зірвати домовленості (близькі до них медіа вже рясніють прогнозами про те, що війна наступного року не закінчиться). З іншого боку, всі сторони намагатимуться "підняти ставки", щоб схилити супротивника до поступок.
Однак за наявності волі дійти до результативного завершення переговорів можливо. Головне, пам'ятати: реальна екзистенційна загроза для всіх – це продовження війни, а не її завершення на компромісних умовах.
