Настала чергова пауза у бойових діях між США та Іраном.
Судячи з витоків ЗМІ з Вашингтона, наказ президента США Дональда Трампа припинити удари, що послідував після його гучних погроз знищити електростанції і мости Ірану у відповідь на обстріл суден в Ормузькій протоці, був викликаний тими ж причинами, що і колишні зупинки бойових дій. А саме – велика витрата боєприпасів, втрати особового складу та техніки американської армії, а головне – неможливість змусити військові дії нинішнього формату (повітряні удари) Іран до будь-яких поступок. А для повномасштабного сухопутного настання США достатньо сил у регіоні немає. Тим більше, що бойові дії та нинішню інтенсивність лягають дуже важким тягарем на американський бюджет. Плюс – зростання цін на нафту, що призводить до подорожчання палива в США і робить ще більш проблематичною перемогу республіканців на довиборах до Конгресу, так само, як і загальне невдоволення війною в американському суспільстві.
Тому Трамп знову натиснув на гальма, паралельно намагаючись намацати стратегію, яка могла б завдати більшої шкоди Тегерану (але про неї нижче).
Іран же в черговий раз показав, що може завдати істотних збитків Штатам, зберігаючи здатність перекрити Ормузьку протоку, так і завдавати ударів по американських базах.
Єдина проблема, яка для іранців залишається гострою, – це морська блокада, оголошена США. Щоб її зняти, Ірану потрібно завдати масованих ударів по американським кораблям, щоб відігнати їх від берега на сотні кілометрів (де вони були під час активної фази війни в березні). Чи зможе Тегеран на наступному витку протистояння вирішити це завдання та визначить багато в чому подальший перебіг подій на Близькому Сході. Тому що блокада – це останній більш-менш ефективний інструмент впливу на Тегеран, що залишився в руках США.
Однак паралельно обміну ударів між Іраном та США у регіоні відбуваються й інші – менш помітні, але навіть ще важливіші зі стратегічної точки зору процеси.
До недавніх пір на Близькому Сході було, умовно кажучи, чотири основні "тусовки" країн, що знаходяться різною мірою ворожості по відношенню один до одного.
Перша тусовка – це Саудівська Аравія, інші монархії Перської затоки (крім Катару та Оману), Єгипет, Йорданія. Традиційно ця тусовка орієнтована Республіканську партію США.
Друга тусовка – це Туреччина, Катар, з 2024 року Сирія (після падіння влади Башара Асада) та частково Оман. Ці країни вважаються близькими до британського вектора, а Катар до того ж має стосунки з певними колами в Демократичній партії США.
Третя тусовка – це Іран та його "вісь опору" ("Хезболла" в Лівані, хусити в Ємені, шиїтське ополчення в Іраку). Геополітично Іран орієнтований на Китай та Росію. Хоча з багатьох питань виступає як самостійний регіональний центр сили.
Четверта тусовка - це Ізраїль, що знаходиться під захистом США, і близькі до нього групи на Близькому Сході (курди, друзі).
Також варто назвати ще три країни: Ірак (у якій формальна влада належить проамериканському уряду, але сильні позиції й у орієнтованого на Іран ополчення шиїта), Азербайджан (найближчий союзник Туреччини, але при цьому має дуже тісні відносини з Ізраїлем) і Пакистан. Пакистан – єдина ісламська країна з ядерною зброєю та з величезною армією. Тому перша та друга тусовки активно намагаються з ним зав'язати формальні та неформальні відносини, щоб отримати від нього як від ядерної держави гарантії безпеки. І навіть договори про оборонне співробітництво вже з низкою країн підписано. Також на Пакистан розраховували і американці щодо військового тиску на Іран.
Однак, незважаючи на всі вступні, реальна активність Пакистану на Близькому Сході обмежена його напруженими відносинами з сусідами – з Індією та з Афганістаном, яка не дозволяє йому відволікатися на інші регіони без ризику тяжких наслідків для власної безпеки. У таких умовах ворожнеча Пакистану з його ще одним сусідом Іраном також небезпечна. Особливо з огляду на те, що це не акцептує четвертий сусід – Китай, відносини з яким для Ісламабаду критично важливі.
Тому при всьому своєму величезному потенціалі Пакистан може лише обмежено впливати на те, що відбувається на Близькому Сході через непросту ситуацію з сусідами.
Усі чотири тусовки були один з одним у відносинах різного ступеня ворожості. Найсильніша з них – між Іраном та Ізраїлем. Але й між першою та другою тусовками все було дуже непросто. Катар і Саудівська Аравія ворогували фактично відкрито, тяжкі були відносини і між Туреччиною та Єгиптом: Анкара підтримала прихід до влади в Каїрі "братів-мусульман", які були потім повалені єгипетськими військовими під час кривавого перевороту. З Ізраїлем у Туреччини з Катаром також є конфлікт (обидві країни підтримують ХАМАС і координують антиізраїльську кампанію по всьому світу). Спокійніші стосунки з Ізраїлем у першої тусовки. Але її неформальний лідер Саудівська Аравія відмовляється, незважаючи на прямий тиск Трампа, нормалізувати з Ізраїлем відносини в рамках Авраамічних угод, доки не буде створено Палестинську державу.
Такою була картина ще недавно.
Але в останній рік, а особливо після нападу США та Ізраїлю на Іран, почалися серйозні зміни.
Відбулося дуже сильне зближення першої (саудівсько-єгипетської) та другої (турецько-катарської) тусовок. У березні країни, що входять до них, плюс Азербайджан і Пакистан підписали спільну заяву із засудженням іранських ударів. При цьому вони утрималися від прямих ударів проти Ірану і зайняли щодо дій США в цілому скептичне ставлення, намагаючись виступати посередниками для досягнення якнайшвидшого припинення вогню.
Судячи з багатьох ознак, це зближення відбувається за прямого сприяння адміністрації Трампа.
І він має до цього свій інтерес, безпосередньо зав'язаний на протистояння з Іраном.
Головне завдання Вашингтона, як ми писали ще у березні – спонукати вступити у війну з Тегераном його сусідів, при тому, що американці допомагатимуть їм лише ударами з повітря, що мінімізує людські та фінансові втрати США.
Однак тоді це не вийшло. Навіть іракські курди, які перебувають у дуже тісних відносинах із США та Ізраїлем, відмовилися воювати.
Але саму ідею США не залишили і тепер, зважаючи на все, ходять підступитися до неї поетапно, завдаючи ударів по союзникам Ірану, з метою залишити його на самоті.
І ось саме тут певні рухи вже йдуть.
Саудити атакували хуситів. Проамериканський уряд Іраку розпочав операції проти проіранських шиїтських ополченців. У Лівані США активно схиляють уряд та армію до роззброєння "Хезболли".
Однак поки що жодному з цих напрямків успіхів особливо немає. Хусіти чинять опір, завдаючи хворобливих ударів по вразливих місцях саудитів – танкерам та нафтовим об'єктам. Ополчення в Іраку також не дає роззброювати, а уряд не має міцних позицій. У Лівані завдання ускладнюється тим, що "Хезболла" кратно сильніша за ліванську армію, а тому остання нічого з нею вдіяти не може. Трамп публічно кілька разів заявляв, що завдання боротьби із "Хезболлою" може взяти на себе Сирія. Але буквально сьогодні президент країни Ахмед аш-Шараа заявив, що у нього ніякого інтересу до війни в Лівані немає. І його можна зрозуміти – у самій Сирії ситуація далека від стабільної.
Ситуацію ускладнює конфлікт, що розростається, всередині першої тусовки між Саудівською Аравією та ОАЕ. ОАЕ останнім часом розвинули геополітичну активність – проводять свою лінію в різних країнах світу, спілкуються через голову саудитів із США та Ізраїлем, вийшли з ОПЕК+, що Ер-Ріяду дуже не сподобалося, ворогують із просаудівськими силами в Ємені.
Крім того, є й глобальніші проблеми, які можуть перешкодити реалізації стратегії Вашингтона "війни з Іраном чужими руками".
Перша – у першій та другій тусовках зібралися країни або багаті (Саудівська Аравія, Катар, ОАЕ), або зі своїми серйозними внутрішніми проблемами (Сирія, Єгипет). Ні ті, ні інші воювати не хочуть. Особливо проти мобілізованого Ірану. Навіть для Туреччини проблематично впрягатися у війну, проводячи мобілізацію та йдучи на великі жертви на тлі неоднозначного ставлення до Ердогана у суспільстві та непростої економічної ситуації. Тим більше, що в такому випадку турки, Єгипет та інші воюватимуть фактично на боці Ізраїлю. А з останнім у "об'єднаної тусовки" перспективи відносини неоднозначні. В Ізраїлі з неприхованою тривогою стежать за процесами і за "медовим місяцем" у відносинах Ердогана та Трампа. З Ізраїлю вже йдуть коментарі, що Туреччина та Ко можуть стати не меншою загрозою, ніж Іран.
Друга – продемонстрована в ході війни з Іраном обмеженість можливостей США не налаштовує, в принципі, його союзників на Близькому Сході тягати для Вашингтона каштани з вогню. Швидше заохочує координувати зусилля для вибудовування окремої геополітичної лінії, щоб вирішувати свої проблеми самостійно, не роблячи однозначної ставки на американців. Тим більше, що зв'язки з Китаєм для цих країн дуже важливі.
При цьому, безумовно, факт напружених відносин між "об'єднаною тусовкою" та Іраном із його союзниками очевидний. Країни Перської затоки не хочуть віддавати Ірану контроль над Ормузькою протокою, перетворюючи її тим самим на домінуючу силу в регіоні.
Однак, чи призведе це до прямого військового зіткнення цих країн з Іраном (чого хотіли б США), чи будуть досягнуті якісь компромісні домовленості без участі американців з подальшою мінімізацією їхнього впливу в регіоні (що, можливо, було б цілком прийнятно для Ірану, але категорично неприйнятно для Штатів).
Зараз Вашингтон намагається реалізувати сценарій втягування близькосхідних країн у війну із союзниками Тегерана в Іраку, Лівані та Ємені, а потім і з самим Іраном. Але поки що процес йде мляво і будь-якої миті сценарій може бути переключений на зовсім інший.
Але однозначно можна сказати, що ситуація на Близькому Сході заплуталася в такий тугий вузол, що швидких рішень навряд можна очікувати. А значить і шляхи транспортування нафти там будуть ще довго зоною ризику, що прямо впливатиме і на світові ціни на енергоносії.
Крім того, конфлікт відтягуватиме ресурси (зброю та гроші) та увагу США. Що означає ще більші проблеми з постачанням озброєнь Києву, а в перспективі – і фінансової допомоги (зростання цін на енергоносії посилює економічні проблеми Європи).
Крім того, ускладнення геополітичної обстановки для Вашингтона може спонукати його рано чи пізно спробувати знайти вирішення проблем через нормалізацію відносин із Росією. У тому числі й ціною тиску на українську владу з метою прийняття погоджених із Москвою умов завершення війни. Поки що це виглядає, втім, гіпотетичним сценарієм, але в моменти таких глобальних потрясінь жодних варіантів розвитку подій виключати не можна.
